Претекст нових книжок і афоризмів (познанська поетична конференція)

У головному місті Великопольського воєводства – партнера Харківщини пройшла друга міжнародна літературна конференція. Тож записи із Познані складуть цей матеріал. В університетській їдальні, де ми обідали, на великому плакаті «Спільно творимо Познань», охочі могли прочитати деякі факти. 102 мови – ними володіють у Познані. 120 країн – з них походять познаняки. 40 мов вивчають городяни.

Очолює Великопольський осередок польських літераторів поетеса і драматург, есперантистка і видавець Уршуля Зибура. Процитую кілька її афоризмів. Пані Уршуля любить влучні фрази на есперанто. Знайшла в інтернеті і її короткі іронічні спостереження, перекладені українською. «Не спіткнеться той, хто лежить». «Із деким і позіхнути немає про що». Позіхати на зібраннях особисто мені не хотілося. Звучали поважні професорські дослідження німецької і французької сучасної літератури, відбулися презентації німецької і французької антологій, у яких представлені й учасники конференції з України. Це Теодозія Зарівна (Київ), Світлана Бреславська (Івано-Франківськ) і Сергій Шелковий та Ірина Мироненко (Харків). Рідне місто Уршулі Зибури – Каліш у Великопольському воєводстві. Поспілкувалася з пані Уршулею у проміжках між читанням і мандрівками. Українську мову вона добре розуміє, хоча вивчала тільки російську. Володіє англійською і німецькою, що добре допомагало у діалогах з поетами Німеччини, Бельгії, Франції та Греції.
– Ми зібралися для того, щоб поети більше працювали заради спільного миру, заради пізнання один одного через літературу, – сказала пані Уршуля. – У Польщі існує дві Спілки літераторів, але ZPL старший. Думаю, що в Польщі близько двох тисяч літераторів. За важливістю спершу організація письменників у Варшаві, а потім друга – Познань. Сильні традиції і в Познані, і в моєму рідному Каліші. Це Великопольське воєводство. Важливо, що Президент та інші відомі люди допомагають нам коштами на конференції, книжки. Це дуже для нас важливо.
Поряд із готелем «Лех», де розмістилися учасники конференції, була книгарня. Вивіска «Дешеві книжки» спрацювала магнетично, я побачила на полицях різні видання з історії Польщі, чимало дитячої літератури, особливо для найменших (книжечок-забавлянок, казок-трансформерів). Сучасність у поезії обмежувалася нобеліанткою Шимборською. Дешевими книжки могли назвати хіба що викладачі Університету Адама Міцкевича. Старий університетський корпус був зовсім поруч із цісарським замком і готелем, де й розмовляли з Уршулею Зибурою.

– Пані Уршульо, бачила, що в книгарні «Дешеві книжки» люди гортають різні видання, але при мені купили тільки дитячі розмальовки. Що ж поетів скоро читатимуть хіба що інші знайомі поети?
– Думаю, що література – це назавжди. Але придбана книжка ще не означає прочитана. Тому ми й проводимо такі конференції, щоб показати: не самим хлібом живе людина. Вірші, афоризми, загалом література – це сіль землі. Вона додає сенсу життя. Не можу мати багато грошей, але можу бути щасливою. Літератори можуть підказати, куди людині краще рухатися своєю життєвою дорогою.
– Чи є молоді поети і прозаїки у письменницькій організації?
– Є так зване коло молодих письменників. Ми працюємо разом. Хоча молодих небагато.
Що знає моя співрозмовниця про Харків, окрім хіба що сусідства на пам’ятнику жертвам тоталітаризму. Поряд із написом Катинь – Харків. Вона кілька разів була в Україні, але не в Харкові. Львів, Житомир, Луцьк і Тернопіль – там були зустрічі з полонією, а також університетські спілкування в Києві, де звучали польські тексти.
– Поїздки в Україну – це для мене новий досвід. Думаю, що ваша молодь серйозніше трактує письменників, ніж у Польщі, серйозніше обмірковує життя. Я так бачу. Тож бажаю, аби ми краще розуміли один одного, більше дізнавалися про вашу українську поезію, бо вона прекрасна, а ви щоб пізнавали нашу.
– Бажаю, щоб Ви доїхали і до Харкова.
Kto rano wstaje, temu Pan Bóg daje. Саме так, відомою і в нас приказкою «Хто рано встає, тому Бог дає» називається перша ранкова передача Радіо Емаус. Це католицьке Радіо Познані. Роботу в ефірі починають о 5.30. Далі у програмі окрім ранкових новин о 7.20 інформація для водіїв. Перший гість приходить до студії майже о 9-й. Найдовші програми півгодинні. Є нічні повтори, а від другої ночі до виходу в ефір передсвітанкової передачі «Хто рано встає» можна слухати класичну музику.
Радіо Емаус активно співпрацює з тамтешніми письменниками. Вірші звучать в ефірі. Обидві міжнародні літературні конференції висвітлювалися цим колективом, причому щоразу за тему бралася одна й та ж пані з крихітним диктофончиком і сучасним професійним мікрофоном, яким я тихо заздрила. Головний редактор – священик з кількома колегами приходив на прощальну вечерю до ресторану в цісарському замку, щоб вручити координатору конференції поетесі Дануті Бартош диск із голосами поетів – учасників радіопрограм. У ресторану певною мірою літературна назва «Претекст», тобто привід, підстава для чогось, поштовх для розвитку сюжету чи життєвих подій. Говорить Данута Бартош.

Данута Бартош з колективом Радіо Емаус

– Радіо і письменники співпрацюють із чудовим взаєморозумінням. Кожен літератор із Познані – бажаний гість передач.
І ось у цьому місці в ресторані зазвучало «Сто лят». Вічне польське побажання іменинникам. В іншій частині зали компанія відзначала чийсь день народження. І миттєво пані Данута, в руках якої був мікрофон, підхопила вітальну пісню, адресувала її радіо. Справді, хай живе сто і більше років радіо у світі. Воно теж допомагає наближати людей і країни, долати кордони і упередження.

«Поетичний листопад» на ринку Піли. Ірина Мироненко, Сергій Шелковий (Харків), Казімєж Бурнат (Вроцлав), Данута Бартош (Познань)

–  Пані Дануто, що вдалося зробити за ці дні і які враження від зустрічі з поетами різних країн?

–  На серці  маю велику радість. З якої причини? Бо були ми разом. Не зважаючи на різні розподіли світу. Бо поезія об’єднує людей, які бажають добра для світу. Що залишиться після нас? Тільки добро і слово. Так писав наш улюблений  Норвід,  який передбачив, що уже після його смерті можуть бути якісь конфлікти, світ зміниться.  А люди зрозуміють, що добро і тепле слово – то найважливіше. І ми зараз під час тієї конференції представляємо різні країни. То ми знаємо, що немає нічого важливішого понад добром. Мені майже 80 років і я хотіла, щоб моє покоління, мої нащадки – гілки мого роду, дійсно жили  у світі, який є прихильним до людини. Щоб людина людині не була ворогом. То головна мета нашої конференції.

Свято поезії для нас є найважливішим. Це наша радість. Наша буденність не така вже й весела,  суперечлива, повна ненависті, агресії. То з неї вирвалися на кілька днів. І ми в так би мовити поетичному екстазі отримуємо радість і того нам вистачає.

– Нехай пані Данута приїздить до Харкова і то будуть знову чудові дні, як і в попередні приїзди. Щиро дякую.

–  Хотіла тобі повідати, що Данута Бартош уже є в Харкові і зостанеться до кінця світу (посміхається), бо «Бальтазар Губка»,  перший переклад українською мовою – він уже є. І я дуже рада, що була координатором тієї програми, видання для українських дітей книжки «Викрадення Бальтазара Губки» Станіслава Пагачевського з ілюстраціями Альфреда Ледвіга. Книжки ми роздавали, дарували українським дітям  6 грудня 2017 р. І там є моє прізвище. Я рада, що був такий момент. Що ми могли подарувати дітям України ті книжки. Вони також є в Польщі. Зараз у нас така велика робітнича еміграція. Не так давно підрахували, що аж 3 мільйони людей з України на заробітках. І керівництво  нашого воєводства сказало мені, що я маю не тільки привезти книжки до Харкова. Вони тут також повинні бути, у Великопольщі. Бо діти українські мають не лише вчитися  у польських школах польської мови. Але мають ніколи не забувати і власної мови.

Вільно почувається у польській мові, поетеса, перекладач, головний редактор журналу «Київ» Теодозія Зарівна. Ще одна готельна розмова. Після дня, проведеного в дорозі та в місті Піла.

Ядвіга Маріола Янковська (ліворуч),  Теодозія Зарівна (праворуч)

– Пані Теодозіє, це ж не перша Ваша поїздка до Познані.
– Так! Усілякі такі міжнародні зустрічі розсувають горизонти. І ти почуваєшся вписаним у світ. Може, й невеликий, але були тут німці, французи, греки. Знаєте, як криголам іде? Починає тріскатися крига, проникати у щілинки вода і розсувається отой простір. Або інколи така асоціація: ідеш із ліхтарем у темряві і відриваєш собі нову дорогу. Наприклад, я вперше була у Пілі. Бачили чудові краєвиди, які інколи дуже нагадували Україну, але все-одно розуміла, що входжу в інший світ. Літераторові це дуже потрібно, бо дає новий матеріал. Або зустріч в Університеті Адама Міцкевича у Познані. Студенти-україністи читали наші вірші з антологій. Україна стояла в центрі уваги півтори години.

Вийшло дві антології німецькою і французькою мовами з нашими українськими поетами. Книжки із серії «Рукостискання» розходяться у 125 міст.
Поезія зараз – не найуспішніший жанр літератури. Вона вимагає зусиль, як і класична музика. Зараз маскульт набирає обертів. Воно й добре, якщо масова література виходить українською мовою. Нею більше читають, і мова якось усталюється. Але без високої літератури (поезія до неї належить) немає літератури взагалі. Тому усілякі заходи, які підтримують високу літературу, є безцінні. Поезія завжди домінувала у Польщі,Європі, в усьому світі. Є, звичайно, прекрасні романи, які належать до високої літератури, але поезія мені здається солісткою. Бо вона веде, змушує думати, уявляти. Поки роман доведе читача до кульмінації – це довго.
– Двічі ми зустрічалися з молодими польською молоддю, потенційними читачами і української поезії, перекладеної польською мовою. Це було у Познані й Пілі. Яка у Вас була найцікавіша аудиторія?
– Якщо зустрічаєшся із студентами – це майже дорослий рівень запитань. Зазвичай пишу римовану поезію і складну. Її перекласти майже неможливо. Білі вірші перекласти легше, і вони як місточок між народами. Коли читаєш, молодь інтуїтивно ловить. Багатьох цікавила ситуація в Україні. Йшлося в основному про країну, якій не пощастило у часі і вона воює. Йшлося і про секрети поетичної творчості: як пишеш, від чого відштовхуєшся. А для учнів школи використовую свій досвід учительський. Трішки вчителювала, тому було воно мені помічне, щоб контактувати з дітьми.
– Ви говорили з ними польською. Я теж на своїх уроках була без перекладача. Домовилася з учнями, що читаю їм українською, а вони – польські переклади, які вийшли в антологіях. Вийшла цікава двомовність. Звідки у Вас знання польською мови?
– Я із села Ридодоби на Тернопільщині. Там багато поляків, є костел. Вчилася на українській філології у Львові. Ще застала віденських професорів. Тому високий рівень був у поданні літератури, великий смак. І ми любили читати. І коли деякі книжки були неперекладні для Радянського Союзу, ми йшли до книгарні «Дружба» і брали їх польською мовою. Моя мама вільно знає польську мову, і тато застав польські часи, польську школу. Були польські журнали для жінок. Я за ними шила собі. Моя сусідка жартувала: «Ти як той король, що вмів робити кошики. Зможеш на шитві заробляти». У школі вже писала вірші, їздила до Києві на літературний семінар. Там уже дехто перекладав. І це було модно й цікаво. Купувала польську поезію. Влітку слухала польське радіо. Коли я вперше приїхала до Польщі, мене повели до аудиторію. Саму. І я тоді проговорила польською з ними 45 хвилин. Вийшла із великим здивуванням від самої себе.
– Як Вам читалося на торговиці в Пілі? У робочий день людей було мало. Більше слухали учасники конференції.
– Яне дуже здивувалася. У нас уже була акція в Києві «Вірші в метро». Тексти висіли в метро.
– І в нас у Харкові теж у метро це було.
– Хай люди знають, що є ще на світі поети. Тому що час у нас зараз дуже жорсткий, ніби не до поезії.
– Коли люди на ринку наштовхувалися на ці заламіновані аркуші з текстами, розвішані між рядами з яблуками, хризантемами, грибами, одягом, то могли прочитати. Я навіть бачила «Оду сиру», написану місцевою школяркою в риму.

– Так, нам зробили невеличку екскурсію ринком, дещо навіть з гумором. Якщо ті вірші побачать сотні, а хоча б п’ятеро прочитає, то це вже теж маленька тріщинка, щоб поезія пробивалася. Так воно йде в нашому житті – ковбаса і книжка. Так було одвіку. У нас дуже багато займає часу думку, як будемо жити, перезимуємо, що далі буде в Україні. Серед усіх трудів і депресій і якоїсь боротьби інколи можна зупинитися і просто взяти книжку. Це потрясаюча зарядка для розуму.
Після поділу Польщі між імперіями Познань опинилася під прусським пануванням. Її називали Позен, але наприкінці 1918 року саме на площі Ринок, замайорів повстанський біло-червоний прапор. Меморіальна дошка на аптеці з романтичною назвою «Під золотим левом» повідомляє: «28 грудня 1918 року після 125 років неволі повстанець великопольський поручик Януш Лещинський вивісив на познанській ратуші польський штандарт. Його вручили йому Клара і Маріанна Дальські, власниці аптеки «Під золотим левом». На 90-ту річницю повстання Польське Фармацевтичне Товариство і ця аптека відкрили пам’ятну таблицю». Ніяких портретів у камені до цих слів. Тільки золотиться гордий лев. Склав передні лави, спочиває після вдалого дня. Поряд із цією старою аптекою – палац Дзялинських. 18-те століття. Дивний кам’яний птах на даху. У нього тулуб і розмах крил орла, але шия і дзьоб – лебедя.

Розповідають, що аби не дратувати прусську адміністрацію Дзялинські замовили ось такого птаха-мутанта. Ніби й натяк на польський герб із білим орлом, але ж голова лебедя. У малиновій залі палацу ліпнина на стелі теж нагадує про експерименти архітекторів, будівничих і замовників. Це вже леволебідь. Задня частина істоти має потужний тулуб лева. Далі барокова гірлянда із плодів, а з них виростають крила і довга лебедина шия. Леволебідь! Ось під такою стелею учасники міжнародної літературної конференції дивилися виставу «Біло-червоне». Молодіжний театр із Познані – для вас. Спершу – майже бальні пари в полонезі. Правда, з під довгих суконь біліють кросівки панянок. Мабуть, такий задум режисера. Бо і трьох представників імперій не заморочувалися гримувати-вдягати. По-сучасному підстрижений московит у стрілецькому жупані ще часів Івана Грозного. Пруссія і Австрія подібні камзолами. Усі троє шарпають на свій бік красуню-балерину. У неї біло-червона туніка і білі пуанти. Над нею відверто насміхаються. «Облиште мої землі» , – намагається протестувати красуня. З’являється клітка для птахи, її передають над головами полонезні пари. Сміються, мовляв, щиглику можна прожити і в неволі.
– Уже не дамо свободі померти, – повторювали молоді виконавці. Вистава не втомила своєї тривалістю й ідеологією. Нагадати про 100-річчя відродження своєї державності господарі змогли успішно.

Щодня мені траплявся в різних історичних місцях Познані один і той же аніматор у формі польського повстанця. Якщо не вів чергову групу школярів до чергової пам’ятки, то біг кудись аж заточувався на виковзаній старій бруківці. Наприклад, повз пам’ятник усім забутим поетам і конкретно Клеменсу Яницькому. Він прожив усього 27 років, але встиг у своєму неспішному 16-у столітті побути секретарем єпископа, доктором філософії, автором епіграм, пісень і навіть політичної сатири. Нині про цього представника польського ренесансу, уродженця Великопольщі знають хіба що професори-полоністи і їхні сумлінні студенти. Тепер ще й трішки ми, гості з України.

Є в Познані музей Нобелівського лауреата, який у ній не жив. Генрік Сенкевич нагадує про себе і свою епоху з кам’яниці на площі Ринок. Свій будинок і колекцію, присвячену письменнику, заповів місту заможний познаняк Ігнацій Мось. Він навіть викупив сина літератора у гітлерівців, коли ті арештували Сенкевича-молодшого. «Людей зближує шкільна парта й інші нещастя». Афоризм приписують авторові «Хрестоносців», «Камо грядеш» та інших романів.

Отак вимальовується новий претекст майбутніх сторінок у книжках віршів та есеїв. З іронією, болем і (віриться) теплом. Бо за великим рахунком двері до світових шкіл поезії іще можна відчинити.

Ірина Мироненко
Фото автора